З скорботою,болем в душі любляча донечка Світлана....

...Таврія...

...Безмежна українська земля...

Я хочу розповісти вам про свою маму Власюк Надію Анатоліївну, яка, одного разу приїхавши на гостини в Таврійський край, довіку закохалася в його безкраї хлібні поля, безмежні величні простори, приязних, добрих людей і безкінечне голубе небо...
   Надія Анатоліївна народилась 22 квітня 1966 року на Київщині серед високих ялинок і сосен в с.Толокунь Вишгородського району. Закінчивши Димерську середню школу в класі з фізико-математичним нахилом, відчула себе потрібною цим безмежним полям.Тому в 1984 році, вийшовши заміж і народивши сина Михайла, з чоловіком Борисом, який працював в управлінні внутрішніх справ м.Київ, вирішили залишити велике гомінке місто і оселилися в тихому мальовничому селі Мар’янівка, що на Херсонщині.

Безмежні лани і простори, чисте нічне небо, всіяне мільярдами зірок, навіювали в душу слова, які виливалися рядками на папері. Так і народилося безліч віршів, які Надія Анатоліївна дарувала односельцям, друзям, сусідам,співробітникам. Слова просто не вміщувалися в душі, хотіли простору, як і безмежні Таврійські поля...
  Слова народжувалися, вони жили, як жило чудове село Мар’янівка, де мешкають люди, безмежно закохані у велич Таврійської землі...

 Моє село - найкраще в світі,

Тут люди чудові, веселі тут діти!

Тут квіти квітують у всіх біля хати,

І сонце всміхається всім, як на свято!

Село всім привітне, всіх радо стрічає,

Всім прихисток дасть - куточок це раю.

Моє це село - частина країни,

Моє це село - це і є УКРАЇНА !!!

Тут, на Херсонщині, Надія Анатоліївна, працюючи касиром в радгоспі «Меліоратор», з відзнакою закінчила Коробківський сільськогосподарський технікум та здобула професію бухгалтера. Маючи сина та народивши в 1988 році доньку Світланку, Надія Анатоліївна жила надією в світле майбутнє, хотіла, щоб її діти та всі діти землі мали завжди світле, мирне голубе небо над головою, бажала їм здійснення всіх мрій...

Починаючи - починай,

Не вагайся - рішуче йди,

Йди туди, де тебе чекають,

Йди назустріч своїй меті,

Йди, руйнуючи всі перешкоди,

Незважай ні на дощ, ні на сніг.

Хай земля тобі килим стелить,

Із духмяних квітів своїх!..

Здавалося, що щастя є супутником, що воно є її невід’ємною частиною...

Что такое счастье? - ты спросил меня.

Счастье - дом, работа, дружная семья,

Счастье - солнце светит, небо голубое,

Счастье - рядом дети, дружба и здоровье!..

Что такое радость - ты еще спросил?

Радость - чашка чая, если нету сил,

Радость - дождь и ветер,

Радость - гром весной,

Радость - дождик летом и тепло зимой.

Что такое нежность - прозвучал вопрос?

Нежность - когда рядом все, кого ты ждешь,

Нежность - когда утром кофе аромат,

Нежность - когда видишь блеск любимых глаз,

Нежность - это руки, что хранят тепло,

Нежность - лучик солнца, светит что в окно!..

Коли сину Михайлу виповнилося 18 років, Надія Анатоліївна виряджала його в солдати, захищати свою країну.

Слово СИН - коротке і щасливе,

Слово СИН, немов осіння злива,

Слово СИН, немов зразок намиста,

Слово СИН - це пісня промениста!

Тобі, синок, рядки ці чисті,

Прийми слова мої іскристі,

Торкнись берези і калини,

Торкнись думками ти хатини,

Де мамина лунала колискова,

Де все навкруг наповнене любов’ю.

Торкнись душі, відчуй землі зізнання.

Нехай здійсняться всі твої бажання! ***

НЕ ОСТУПИСЬ!

Не оскверни - ти Батьківщину борони!

Вона одна - думок багато,

Та жде тебе батьківська хата,

Тебе чекають рідні, друзі,

Тебе чекають квіти в лузі.

Усі чекаєм ми тебе - хай доля поруч не пройде!

Ти - наша гордість, наша сила,

Ти СИН, і все життя щасливе!

Ти пам’ятай про нас - ми є,

А в дітях щастя Бог дає!!!...

Такими були настановчі слова мами сину, якого виряджала в ряди Української армії.І такими були слова, коли син Михайло виявив бажання захищати Україну на військовому кораблі в Криму:

Ниточка за ниточкою,

стібок за стібочком,

Вишию рушник я: оберіг синочку!

Світлу долю закликаю рушником барвистим,

Добру душу, щедре серце, небо чисте-чисте!

Цей рушник - найкращий в світі, з квітами й півнями,

Щоб дороги всі під ноги стелилися самі,

Щоб в дорозі син не збився, десь не заблукав,

А до отчого порогу завжди повертав!

І яким болем вилилися її слова врядки при захопленні українських
 кораблів в Криму «зеленими чоловічками»- російськими загарбниками. Від болю і розпачу кричала її душа, співчувала Надія Анатоліївна і тим матерям, які втратили своїх синів в АТО.

    МАМІ...

Квітка мальви розцвіла в саду,

Я до тебе, мамо, більше не прийду,

Я за Україну у бою поліг,

Не топтати більше степових доріг...

Ти пробач, рідненька, мені важко тут,

Адже Україна в полум`ї розлук!

Тут, за небокраєм, нам усе видніш -

Ворог застромив в серце довгий ніж.

Тільки не зламати дух наш бойовий,

Буде Україна вільною, повір!..

Діти в вишиванках будуть ще сміятись,

В церквах дзвони радо будуть святкувати,

України волю не зламать нікому -

Я дощем весняним повернусь додому...

Тут, на полі бою, вкрито все журбою,

Тут, на полі бою, маки проросли,

Журавлі летіли - звали нас з собою,

Сивини у коси мамі додали...

Мамцю моя люба, не тужи за мною,

Не журись, що рано я пішов з життя,

Я ж за Україну у бою загинув,

Ворогу не здався - це моя Земля!...

 Допомагаючи онучці Іванці, народилися вірші «Життя тобі», «Вода для життя», «Викликаймо 101», «Моя Україна». Вірші Надії Анатоліївни ми чули на шкільних та сільських святах у нашому селі Мар’янівка. Багато років Мар’янівське відділення зв’язку очолювала Надія Анатоліївна. Вкладала душу і серце у свою роботу. На жаль 31 березня 2016 року моя мама пішла з життя. Я дуже пишаюсь тим, що мала таку талановиту маму, закохану у свій край, свою Батьківщину! І на останок хотілося б звернутись листом до мами:

Була мала, нічого не боялась,

Тепер - боюсь… Тепер боюсь забути головне…

Забути дні щасливі,

Де ми разом спокійно засинали й прокидались.

Боюсь забути твої риси,

Які так бережно у серці зберігаю,

Боюсь забути усмішку ласкаву,

Якою зустрічала ти мене.

Боюсь забути руки твої ніжні,

Які дбайливо гладили, щоранку.

Боюсь забути голос мелодійний,

Боюсь забути вогники в очах.

Я так боюсь, що більше не згадаю.

Що втрачу я частиночу тебе.

Я б так хотіла, мамо моя люба,

Відчути запах твій хоча б на мить.

Притиснутись до тебе і згадати,

Якою це чудова була мить.

Матуся люба, хай тобі на небі

Всі зорі посміхаються в раю,

І хай розкажуть сонце, вітер, місяць,

Як я безмежно матінку люблю!

Ти була - прекрасної мамою, люблячою дружиною, супер бабусею.

22 квітня у тебе День народження –ювілей 50-тиріччя! Хотілося б привітати тебе з цим святом обійняти побажати міцного здоров’я, довгих літ…натомість перестало битися твоє добре, турботливе серце, у котрому вистачало тепла для всіх. Ти пішла з життя, залишивши нас у розпачі. Дім став пусткою, а життя втратило свої барви без Тебе. Немає таких слів, щоб висловити нашу печаль. Скільки не мине часу, Ти завжди будеш поряд із нами. Не заросте ніколи та стежина, що провела Тебе в останню путь. Похилиться зажурена калина і добрим словом люди пам’януть. Хай над Твоєю могилою світить сонце, жалібно співають пташки, а на квітах буде роса – то пам’ять про Тебе. Спи спокійно, наша дорога. Лебединим пухом хай буде Тобі земля. 

                           З скорботою,болем в душі любляча донечка Світлана.